Пенсійна модель, що базується на солідарному принципі, стрімко втрачає життєздатність як у Європі, так і в Україні. Якщо у 1960-х роках у країнах ЄС на одного пенсіонера припадало п’ятеро працюючих, то нині — лише близько 2,5. Витрати на старіння населення вже сягають приблизно чверті ВВП. Українська ситуація ще складніша: фактично один працівник утримує одного пенсіонера, що робить систему фінансово нестійкою.
Державний бюджет лише частково покриває потреби. У 2026 році на пенсії передбачено 251 млрд грн, тоді як реальна потреба перевищує 280 млрд грн. Мінімальні виплати значно відстають від фактичного прожиткового рівня, що підкреслює глибину проблеми.
## Ринок накопичень: формально існує, фактично — ні
Сегмент довгострокових заощаджень в Україні залишається малорозвиненим. За даними Національного банку, у 2025 році страхування життя принесло близько 6 млрд грн премій, а резерви склали 13,8 млрд грн. Основна частка припадає на накопичувальні договори (клас 19), які формують понад 70% ринку.
Водночас спеціалізоване пенсійне страхування (клас 23) фактично відсутнє. Жорсткі регуляторні вимоги, включно з обов’язковими ануїтетами та обмеженнями щодо дохідності, зробили цей сегмент неконкурентним.
Корпоративний напрям також майже не розвинений. Частка внесків від роботодавців у накопичувальних програмах становить лише 0,4%. Решта — кошти громадян, які самостійно намагаються формувати фінансову подушку.
Схожа ситуація і з недержавними пенсійними фондами. На початок 2025 року в них було менше мільйона учасників, а загальні активи не досягали 4 млрд грн. Середній обсяг накопичень на одну особу залишався на рівні кількох тисяч гривень.
## Податки як головний бар’єр
Ключовою причиною слабкого розвитку ринку експерти називають податкову політику. Чинне законодавство створює парадокс: найбільш гнучкий інструмент довгострокових накопичень — накопичувальне страхування — опиняється у менш вигідних умовах, ніж складніші та менш популярні механізми.
Податкові пільги поширюються лише на внески до недержавних пенсійних фондів або договори пенсійного страхування. Натомість внески роботодавців у накопичувальні програми оподатковуються як звичайний дохід працівника — із застосуванням ПДФО та військового збору. У результаті ще до інвестування втрачається майже чверть суми.
Крім того, кошти підлягають оподаткуванню і під час виплати. Такий підхід суперечить міжнародній практиці, де діє модель відкладеного оподаткування, що стимулює довгострокові заощадження.
Додаткові обмеження стосуються і витрат бізнесу: компанії можуть включати внески до витрат лише в межах встановлених лімітів, що знижує інтерес до корпоративних програм.
На цьому тлі ідея автоматичного залучення працівників до накопичувальної системи, яку обговорюють у парламенті, виглядає лише частковим рішенням. Без зміни фіскальних правил вона навряд чи дасть відчутний ефект. Практика інших країн показує, що розвиток таких систем напряму залежить від податкових стимулів для бізнесу та громадян.
